№88№88

е-mail: vspr22@ukr.net

Адвокати про українських моряків

(мовою оригіналу)12 декабря прошли следственные

мероприятия ФСБ в отношении капитана буксира Яны Капу Олега

Мельничука. В своих

показаниях он указал, что в соответсвии с Женевской конвенцией является военнопленным, виновным себя не считает и не даёт каких-либо показаний.

Следователи следственного управления ФСБ хотят закрыть рты адвокатам, поэтому после слова здравствуйте, потребовали подписать подписку о неразглашении данных предварительного следствия. На что я ответил, что не могу подписать настолько «серьезный» документ, т.к. мне не ясно какие именно данные я не имею право разглашать. Следователь так и не смог конкретизировать своё требование, после чего нашёл двух «студентов-понятых», которые согласились подписать.

Олег в меру своих сил поддерживает свою команду, а также просил поблагодарить всех кто помогает украинским морякам.

Эдем Семедляев, адвокат***

Командир катера "Бердянск" Роман Мокряк 12 декабря заявил следствию, что требует обращаться с собой и со своим экипажем как с военнопленными, и что он не будет давать российским властям никаких показаний, пока его подчиненные не будут освобождены. Как командир он считает, что он один отвечает за происходящее на борту, его экипаж выполнял его приказы и не может быть привлечен ни к какой ответственности.

Илья Новиков, адвокат***

Смогла посетить в СИЗО 1 УФСИН РФ по Москве (Матросская тишина) моего подзащитного - Эйдер Андрея - самого молодого (18 лет) из военнопленных украинских моряков.

Андрей был ранен с Василием Сорокой и Андреем Артеменко при стрельбе по МБАК «Бердянск». Осколочное ранение ног, хромает, осколок еще не удален.

Приходит в себя, может передвигаться (и ему даже не нужны костыли, но хромает) и выглядит достаточно бодро, не теряет чувства юмора. Правда у Андрея сложно сгибается колено и один осколок из ноги еще не вытащили, но по этому поводу Андрей не беспокоится, главное беспокойство Андрея - сигареты.

И да, «Русское радио» сегодня же ему заменили на «Европу плюс». После предыдущих публикаций в СМИ по поводу радио Андрей шутит и надеется, что не испортил «Русскому радио» рейтинги.

Андрей в этом году закончил Одесский морской лицей и пошел служить на корабль. Как сказал Андрей: «До недавних событий жил тихо, скучно, монотонно». Но теперь-то мы все понимаем, что жизнь молодого парня уже не будет прежней и свое девятнадцатилетие Андрей встретит вдалеке от родных.

Но стоит сказать, что держится Андрей очень достойно и мужественно, шутит, с отличным чувством юмора. Очень похож на моего младшего брата.

Семье Андрея однозначно есть кем гордиться! А мы также продолжаем работать и надеемся, что в скором времени станет меньше военных, вынужденных встречать Новый год вне своих семей.

Александра Маркова, адвокат

НЕЗЛАМНІНЕЗЛАМНІ

2 № 88, грудень 2018 3№ 88, грудень 2018

Українська мілітарна історія Герої з «Нулів»

Знайомтеся, це Олександр. Командир ротного опорного пункту на Донецькому напрямку.

- Ми на дуже складному і відповідальному напрямку, - розповідає командир РОПу. - Противник знаходиться на відстані 200 метрів. Далі – ДАП. Ми повністю усвідомлюємо усю відповідальність доручених нам позицій. Ми їх тримаємо,

впевнені у своїх силах, ворог тут не пройде. У нас є усі необхідні сили і засоби, аби не допустити прориву. Найголовніша наша зброя – бойовий дух, відчуття надійного плеча побратима ліворуч-праворуч, ну і, звичайно ж, повні боєкомплекти.

Він на посаді майже рік, до цього командував взводом.На війні з 2014-го. Прийшов спочатку в один з добробатів,

потім - уклав контракт. Коли прийняв взвод, його, у званні старшого сержанта, відправили на офіцерські курси, бо мав вищу освіту. Повернувся вже у званні молодшого лейтенанта. Сьогодні у його підпорядкуванні хлопці від 18 і дядьки до 60 років.

- Бояться вони нас, добряче бояться, - продовжує Олександр. - Видно це по тому, як укріплюються, окопуються, щодня зміцнюють свої позиції у фортифікаційному відношенні. Регулярно пострілюють в наш бік з кулеметів, АГСів чи мінометів. Та коли ми включаємось – вони в момент затихають.

Тих «шахтарів» чи «трактористів», які познаходили танки і БТРи у себе в штольнях, вже давно немає. Їх, російські кадрові інструктори вже давно пустили в розхід.

Народився Олександр в Білорусі. Батько був радянським офіцером. Тому сім'я каталися за ним гарнізонами.

- Батько мій тут, на Луганщині та Донеччині, бив ворога з 2014-го, нещодавно, з посади командира окремого батальйону, звільнився у відставку за віком, брат мій теж АТО/ООС пройшов. З дружиною своєю, Тетяною, на війні познайомився. Вона рятує поранених з перших днів вторгнення і до сьогодні – старший бойовий медик медпункту батальйону бригади. 2018 рік ми зустріли в окопі на фронті, наступний – 2019-й ми теж зустрінемо тут.

Поруч з Олександром служать різні люди, які у мирному житті були пекарями, будівельниками, фінансистами, бухгалтерами, водіями. Сам він - економіст за цивільною освітою. До війни, був генеральним директором однієї з успішних бізнесових компаній на Київщині.

Запитую у командира, як в нього з людьми, чи немає проблем з комплектуванням посад, чи не втікають хлопці додому від війни, втоми, напруги.

- Зазвичай, люди якщо йдуть, то не надовго. Йдуть, коли контракт завершується. Приходять додому, в сім'ї, тішаться, радіють, наводять порядок, вирішують сімейні справи і… – повертаються сюди. Як каже мій батько: «Передок затягує», та, якщо чесно, головним їхнім мотивом є почуття військового братерства, розуміння незавершеної справи, адже ворог і досі тут, на нашій землі.

Олександр має тверде переконання, що перемога, як не дивно, почнеться не тут – на фронті. Вона почнеться на мирній території України тоді, коли наше суспільство об'єднається навколо однієї мети – «Україна в серці кожного!».

- В разі ескалації, - говорить командир роти, - дамо ворогу по зубам добряче. Як казали наші пращури – запорізькі козаки: «Де ж ми їх усіх ховати будемо?» Ми впевнені у своїх силах.

І, коли дивишся йому в очі, віриш цьому.Разом переможемо!Слава Україні!

Мобільна прес-група ОТУ «Схід», (Авдіївка)

«Ворог не пройде. Спіть спокійно»– Найбільше, чого я зараз хочу –

викоренити окупанта з України, в якій ми виросли. Наше головне завдання – дати відсіч противнику і не лягти під ворожу кулю, – каже Олександр. Раніше він був резервістом, а нещодавно підписав контракт із Збройними Силами України. Після проходження підготовки у навчальному центрі був направлений до однієї із мотопіхотних бригад та прибув у район проведення ООС.

Довгими зимовими ночами Олександр, разом із своїми бойовими побратимами, стоїть на

сторожі заради того, аби українці спали спокійно і бачили сни. Він переконаний в тому, що українська армія може дати гідну відсіч ворогу.

– Все, що необхідно, в нас є. Зможемо. Наші військові для цього тут і стоять, – каже Олександр перед тим, як вийти на пост у безмежний нічний степ. – Ворог не пройде. Спіть спокійно. А я тут почергую.

Разом переможемо!Слава Україні!

Мобільна прес-група ОТУ «Північ»

ЗА 200 МЕТРІВ ДО ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ…Друга світова війна була найбільш

масштабним і руйнівним воєнним конфліктом в історії людства. Особливо великих втрат і збитків зазнала Україна, через територію якої війна з жорстокими битвами прокотилася двічі.

1 вересня 1939 р., через тиждень після підписання договору про ненапад із СРСР (так званого пакту Ріббентропа-Молотова) нацистська Німеччина вторглася на територію Польської держави, розпочавши найбільшу та найкривавішу трагедію людства – Другу світову війну. 17 вересня 1939 р., відповідно до домовленостей із Гітлером, на територію Польської держави зі сходу увійшли радянські війська (так званий „визвольний похід на західноукраїнські та західнобілоруські землі”). Увійшовши у злочинну змову з нацистською верхівкою, більшовицький режим розглядав Західну Україну як нове володіння імперії, зону безпеки на її західних кордонах, можливість якомога швидше покласти край національно-визвольному рухові українського населення. Гасла возз'єднання українських земель були використані при цьому як прикриття таких намірів.

З перших днів нападу Німеччини на СРСР територія України перетворилася на місце гігантського двобою між радянськими та німецькими військами. Радянські війська зазнавали жахливих поразок, втрачали бойову техніку та особовий склад, мільйони воїнів-українців потрапили у полон, загинули, пропали безвісти. Саме з території України почало поступати поповнення до поріділих частин Червоної Армії. Лише у перші місяці війни республіка направила до діючої армії 3 млн 185 тис. осіб. Окремі військові з'єднання і частини складалися переважно з місцевого населення.

Після трагічних поразок початкового періоду війни, коли в оточення потрапляли цілі фронти, а також у зв'язку з німецькою окупацією України кількість українців у Червоній Армії значно зменшилася. На початок 1943 р. українці становили не більше 11-12% діючої армії. Проте незважаючи на це вони залишалися, як і раніше, другою за чисельністю після росіян національною групою в армії.

У другій половині 1944 р. моілізація населення України до збройних сил й надалі зростає. У загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. В окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що воювали вже за межами України, українці становили більше половини. Українці переважали, по-перше, у піхотних частинах і, по-друге, серед рядового складу. Як зазначають дослідники, впродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців УРСР.

Упродовж 1942–1945 рр. сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків, а іноді – й молодших за віком. Усіх мобілізованих, особливо юнаків, яких назбиралось на Лівобережній Україні

майже 250 тис., одягнутих у цивільне, не навчених військовій справі, навіть без складання присяги кидали в бій, щоб вони „своєю кров'ю спокутували ганьбу перебування на окупованій території”, оскільки до них сталінський радянський режим ставився як до ворогів народу і зрадників. Наприклад, взяття Києва у листопаді 1943 року було класичною сталінською примхою: він постановив оволодіти містом до річниці того, що називали „Великою Жовтневою соціалістичною революцією”. Заради цього під час штурму столиці поклали голови 417 тис. вояків. З кожних п'яти учасників форсування Дніпра лише один потрапив на протилежний берег. У батальйоні, який висадився на островах Козачий і Ольшинський, з 800 бійців залишилися живими п'ятеро. Саме на Дніпрі середньодобові втрати стали найвищими у Другій світовій війні – 27300 радянських воїнів.

У західних областях військова мобілізація набула ще гострішої форми і проводилася значною мірою примусово, нерідко методом облав на місцевих мешканців, що переховувалися по лісах. За роки воєнного лихоліття в Західній Україні було мобілізовано понад 600 тис. осіб. Мобілізованих тоді українців, майже беззбройних, непереодягнутих кидали в бій змивати кров'ю неіснуючі гріхи перед нещадним сталінським режимом. Численні факти використання призовників як «гарматного м'яса», відсутність повноцінної військової підготовки, штатної кількості озброєння, порушення термінів підготовки в запасних полках призводили до масових, часто не виправданих з воєнної точки зору втрат.

Значних масштабів сягнула й мобілізація українських жінок. Армія потребувала великої кількості друкарок, телефоністок, медсестер, кухарок. праль тощо. Багато жінок брали безпосередню участь у бойових діях. Жіноча мобілізація в Україні охопила десятки тисяч осіб.

Саме українські землі стали основним джерелом поповнення Червоної Армії з 1944 р. Упродовж 1943–1944 рр. частка українців у лавах Червоної Армії зросла з 11,8 % до 22,3 %. У той же час частка росіян знизилась. Ці дані переконливо розвінчують заяви російських політиків про те, що перемога над нацизмом нібито була б можлива і без України.

Характеризуючи підсумки воєнних випробувань, потрібно вказати, що на території України радянські війська провели 17 стратегічних (6 оборонних і 11 наступальних) операцій, а це майже половина стратегічних операцій німецько-радянської війни. В їх рамках було сплановано, організовано і проведено 52 фронтові операції. Крім того, поза рамками стратегічних відбулося 15 самостійних фронтових операцій. Кількість армійських операцій вимірюється сотнями. Усе це, а також втрати у живій силі і бойовій техніці свідчить про те, що на території України

розгорнулися найбільші військові операції німецько-радянської і Другої світової воєн загалом.

Загальна кількість українців у складі РСЧА під час німецько-радянської війни, за приблизними даними, становила понад 7 млн осіб, або 23% чисельності Збройних Сил СРСР. На фронтах війни, за різними даними, полягло від 2,5 до 3,5 млн вояків-українців. Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п'ятого до кожного третього солдата, служила другим (після Росії) найбільшим джерелом жертв. Висока „витратність” людського матеріалу була однією з характерних рис радянського воєнного мистецтва, коли кількість втрат не брали до уваги в ім'я досягнення поставлених цілей.

За період воєнного лихоліття Україна втратила 4,5 млн цивільних громадян. У 1941 р. на Схід було евакуйовано 3,5 млн її жителів. Німецькі окупанти вивезли з неї на роботу до Німеччини (переважно примусово) 2,4 млн осіб. Після її розгрому в Україну було репатрійовано 1,8 млн осіб.

Зокрема, за мужність, проявлену в боях, 2,5 млн українців були нагороджені медалями та орденами (із загальної кількості 7 млн нагороджених). 2072 особи або 18,2% удостоєні звання Героя Радянського Союзу (для порівняння: росіян – 71%, білорусів – 3,3%, представників інших сорока національностей – 7,4%). Зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу 31 був українцем або уродженцем України.

Усі наведені цифри і факти свідчать про вагомий внесок українців, які воювали у складі Червоної Армії, у перемогу над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні. У період воєнного лихоліття мільйони українців захищали від гітлерівської навали не знавіснілий сталінський режим, а передусім власне життя, свої домівки, культуру, спосіб життя, рідну землю.

(Продовження у наступному номері)Історія українського війська.

Курс лекцій

Українські військові формування періоду Другої світової війни Українці в складі радянської армії

2 № 88, грудень 2018 3№ 88, грудень 2018

Українська мілітарна історія Герої з «Нулів»

Знайомтеся, це Олександр. Командир ротного опорного пункту на Донецькому напрямку.

- Ми на дуже складному і відповідальному напрямку, - розповідає командир РОПу. - Противник знаходиться на відстані 200 метрів. Далі – ДАП. Ми повністю усвідомлюємо усю відповідальність доручених нам позицій. Ми їх тримаємо,

впевнені у своїх силах, ворог тут не пройде. У нас є усі необхідні сили і засоби, аби не допустити прориву. Найголовніша наша зброя – бойовий дух, відчуття надійного плеча побратима ліворуч-праворуч, ну і, звичайно ж, повні боєкомплекти.

Він на посаді майже рік, до цього командував взводом.На війні з 2014-го. Прийшов спочатку в один з добробатів,

потім - уклав контракт. Коли прийняв взвод, його, у званні старшого сержанта, відправили на офіцерські курси, бо мав вищу освіту. Повернувся вже у званні молодшого лейтенанта. Сьогодні у його підпорядкуванні хлопці від 18 і дядьки до 60 років.

- Бояться вони нас, добряче бояться, - продовжує Олександр. - Видно це по тому, як укріплюються, окопуються, щодня зміцнюють свої позиції у фортифікаційному відношенні. Регулярно пострілюють в наш бік з кулеметів, АГСів чи мінометів. Та коли ми включаємось – вони в момент затихають.

Тих «шахтарів» чи «трактористів», які познаходили танки і БТРи у себе в штольнях, вже давно немає. Їх, російські кадрові інструктори вже давно пустили в розхід.

Народився Олександр в Білорусі. Батько був радянським офіцером. Тому сім'я каталися за ним гарнізонами.

- Батько мій тут, на Луганщині та Донеччині, бив ворога з 2014-го, нещодавно, з посади командира окремого батальйону, звільнився у відставку за віком, брат мій теж АТО/ООС пройшов. З дружиною своєю, Тетяною, на війні познайомився. Вона рятує поранених з перших днів вторгнення і до сьогодні – старший бойовий медик медпункту батальйону бригади. 2018 рік ми зустріли в окопі на фронті, наступний – 2019-й ми теж зустрінемо тут.

Поруч з Олександром служать різні люди, які у мирному житті були пекарями, будівельниками, фінансистами, бухгалтерами, водіями. Сам він - економіст за цивільною освітою. До війни, був генеральним директором однієї з успішних бізнесових компаній на Київщині.

Запитую у командира, як в нього з людьми, чи немає проблем з комплектуванням посад, чи не втікають хлопці додому від війни, втоми, напруги.

- Зазвичай, люди якщо йдуть, то не надовго. Йдуть, коли контракт завершується. Приходять додому, в сім'ї, тішаться, радіють, наводять порядок, вирішують сімейні справи і… – повертаються сюди. Як каже мій батько: «Передок затягує», та, якщо чесно, головним їхнім мотивом є почуття військового братерства, розуміння незавершеної справи, адже ворог і досі тут, на нашій землі.

Олександр має тверде переконання, що перемога, як не дивно, почнеться не тут – на фронті. Вона почнеться на мирній території України тоді, коли наше суспільство об'єднається навколо однієї мети – «Україна в серці кожного!».

- В разі ескалації, - говорить командир роти, - дамо ворогу по зубам добряче. Як казали наші пращури – запорізькі козаки: «Де ж ми їх усіх ховати будемо?» Ми впевнені у своїх силах.

І, коли дивишся йому в очі, віриш цьому.Разом переможемо!Слава Україні!

Мобільна прес-група ОТУ «Схід», (Авдіївка)

«Ворог не пройде. Спіть спокійно»– Найбільше, чого я зараз хочу –

викоренити окупанта з України, в якій ми виросли. Наше головне завдання – дати відсіч противнику і не лягти під ворожу кулю, – каже Олександр. Раніше він був резервістом, а нещодавно підписав контракт із Збройними Силами України. Після проходження підготовки у навчальному центрі був направлений до однієї із мотопіхотних бригад та прибув у район проведення ООС.

Довгими зимовими ночами Олександр, разом із своїми бойовими побратимами, стоїть на

сторожі заради того, аби українці спали спокійно і бачили сни. Він переконаний в тому, що українська армія може дати гідну відсіч ворогу.

– Все, що необхідно, в нас є. Зможемо. Наші військові для цього тут і стоять, – каже Олександр перед тим, як вийти на пост у безмежний нічний степ. – Ворог не пройде. Спіть спокійно. А я тут почергую.

Разом переможемо!Слава Україні!

Мобільна прес-група ОТУ «Північ»

ЗА 200 МЕТРІВ ДО ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ…Друга світова війна була найбільш

масштабним і руйнівним воєнним конфліктом в історії людства. Особливо великих втрат і збитків зазнала Україна, через територію якої війна з жорстокими битвами прокотилася двічі.

1 вересня 1939 р., через тиждень після підписання договору про ненапад із СРСР (так званого пакту Ріббентропа-Молотова) нацистська Німеччина вторглася на територію Польської держави, розпочавши найбільшу та найкривавішу трагедію людства – Другу світову війну. 17 вересня 1939 р., відповідно до домовленостей із Гітлером, на територію Польської держави зі сходу увійшли радянські війська (так званий „визвольний похід на західноукраїнські та західнобілоруські землі”). Увійшовши у злочинну змову з нацистською верхівкою, більшовицький режим розглядав Західну Україну як нове володіння імперії, зону безпеки на її західних кордонах, можливість якомога швидше покласти край національно-визвольному рухові українського населення. Гасла возз'єднання українських земель були використані при цьому як прикриття таких намірів.

З перших днів нападу Німеччини на СРСР територія України перетворилася на місце гігантського двобою між радянськими та німецькими військами. Радянські війська зазнавали жахливих поразок, втрачали бойову техніку та особовий склад, мільйони воїнів-українців потрапили у полон, загинули, пропали безвісти. Саме з території України почало поступати поповнення до поріділих частин Червоної Армії. Лише у перші місяці війни республіка направила до діючої армії 3 млн 185 тис. осіб. Окремі військові з'єднання і частини складалися переважно з місцевого населення.

Після трагічних поразок початкового періоду війни, коли в оточення потрапляли цілі фронти, а також у зв'язку з німецькою окупацією України кількість українців у Червоній Армії значно зменшилася. На початок 1943 р. українці становили не більше 11-12% діючої армії. Проте незважаючи на це вони залишалися, як і раніше, другою за чисельністю після росіян національною групою в армії.

У другій половині 1944 р. моілізація населення України до збройних сил й надалі зростає. У загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. В окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що воювали вже за межами України, українці становили більше половини. Українці переважали, по-перше, у піхотних частинах і, по-друге, серед рядового складу. Як зазначають дослідники, впродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців УРСР.

Упродовж 1942–1945 рр. сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків, а іноді – й молодших за віком. Усіх мобілізованих, особливо юнаків, яких назбиралось на Лівобережній Україні

майже 250 тис., одягнутих у цивільне, не навчених військовій справі, навіть без складання присяги кидали в бій, щоб вони „своєю кров'ю спокутували ганьбу перебування на окупованій території”, оскільки до них сталінський радянський режим ставився як до ворогів народу і зрадників. Наприклад, взяття Києва у листопаді 1943 року було класичною сталінською примхою: він постановив оволодіти містом до річниці того, що називали „Великою Жовтневою соціалістичною революцією”. Заради цього під час штурму столиці поклали голови 417 тис. вояків. З кожних п'яти учасників форсування Дніпра лише один потрапив на протилежний берег. У батальйоні, який висадився на островах Козачий і Ольшинський, з 800 бійців залишилися живими п'ятеро. Саме на Дніпрі середньодобові втрати стали найвищими у Другій світовій війні – 27300 радянських воїнів.

У західних областях військова мобілізація набула ще гострішої форми і проводилася значною мірою примусово, нерідко методом облав на місцевих мешканців, що переховувалися по лісах. За роки воєнного лихоліття в Західній Україні було мобілізовано понад 600 тис. осіб. Мобілізованих тоді українців, майже беззбройних, непереодягнутих кидали в бій змивати кров'ю неіснуючі гріхи перед нещадним сталінським режимом. Численні факти використання призовників як «гарматного м'яса», відсутність повноцінної військової підготовки, штатної кількості озброєння, порушення термінів підготовки в запасних полках призводили до масових, часто не виправданих з воєнної точки зору втрат.

Значних масштабів сягнула й мобілізація українських жінок. Армія потребувала великої кількості друкарок, телефоністок, медсестер, кухарок. праль тощо. Багато жінок брали безпосередню участь у бойових діях. Жіноча мобілізація в Україні охопила десятки тисяч осіб.

Саме українські землі стали основним джерелом поповнення Червоної Армії з 1944 р. Упродовж 1943–1944 рр. частка українців у лавах Червоної Армії зросла з 11,8 % до 22,3 %. У той же час частка росіян знизилась. Ці дані переконливо розвінчують заяви російських політиків про те, що перемога над нацизмом нібито була б можлива і без України.

Характеризуючи підсумки воєнних випробувань, потрібно вказати, що на території України радянські війська провели 17 стратегічних (6 оборонних і 11 наступальних) операцій, а це майже половина стратегічних операцій німецько-радянської війни. В їх рамках було сплановано, організовано і проведено 52 фронтові операції. Крім того, поза рамками стратегічних відбулося 15 самостійних фронтових операцій. Кількість армійських операцій вимірюється сотнями. Усе це, а також втрати у живій силі і бойовій техніці свідчить про те, що на території України

розгорнулися найбільші військові операції німецько-радянської і Другої світової воєн загалом.

Загальна кількість українців у складі РСЧА під час німецько-радянської війни, за приблизними даними, становила понад 7 млн осіб, або 23% чисельності Збройних Сил СРСР. На фронтах війни, за різними даними, полягло від 2,5 до 3,5 млн вояків-українців. Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п'ятого до кожного третього солдата, служила другим (після Росії) найбільшим джерелом жертв. Висока „витратність” людського матеріалу була однією з характерних рис радянського воєнного мистецтва, коли кількість втрат не брали до уваги в ім'я досягнення поставлених цілей.

За період воєнного лихоліття Україна втратила 4,5 млн цивільних громадян. У 1941 р. на Схід було евакуйовано 3,5 млн її жителів. Німецькі окупанти вивезли з неї на роботу до Німеччини (переважно примусово) 2,4 млн осіб. Після її розгрому в Україну було репатрійовано 1,8 млн осіб.

Зокрема, за мужність, проявлену в боях, 2,5 млн українців були нагороджені медалями та орденами (із загальної кількості 7 млн нагороджених). 2072 особи або 18,2% удостоєні звання Героя Радянського Союзу (для порівняння: росіян – 71%, білорусів – 3,3%, представників інших сорока національностей – 7,4%). Зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу 31 був українцем або уродженцем України.

Усі наведені цифри і факти свідчать про вагомий внесок українців, які воювали у складі Червоної Армії, у перемогу над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні. У період воєнного лихоліття мільйони українців захищали від гітлерівської навали не знавіснілий сталінський режим, а передусім власне життя, свої домівки, культуру, спосіб життя, рідну землю.

(Продовження у наступному номері)Історія українського війська.

Курс лекцій

Українські військові формування періоду Другої світової війни Українці в складі радянської армії

4 № 88, грудень 2018

Усі ми солдати України, незважаючи на чини і ранги. Цей Бойовий бюлетень підготовлено саме для Вас. Нам важливі Ваші думки і переживання. Напишіть нам про це. Ваші фотографії і статті ми опублікуємо у наступних номерах. Видання не комерційне. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій.

Наші контакти: е-mail: vspr22@ukr.net; www.facebook.com /Бойовий бюлетень-350122962046015

И это я еще не рассказывал про обстрелы подушками с лебяжим пухом внутри и про то как цивильные жители оккупированного города падают в обморок при слове *уй.

Но не будем о хорошем и прекрасном. Давайте поговорим о плохом. Вам смешно? Мне не очень — ЦРУ попросила рассказать о том как в оккупации людей искусственно делают безработными и загоняют в ряды коллаборантов. Сейчас расскажу как они это делают на конкретном примере.

Итак, рекомендуемая зряплата гражданским на любой официальной работе в Донецке — минимум 8,5 тыщов фублев. Что значит рекомендуемая? Если коротко, то так называемым налоговикам пи*уй на то, есть у тебя прибыль или нет, ты в рышпублика никто, звать тебя никак, поэтому башляй 8,5 штук фублев и ни ибьёт. Иначе будешь писать объяснительные после каждого отчета.

Что значит объяснительная? Все просто: ты берешь бумажку и начинаешь писакать о причинах, по которым ты не платишь 120 баксов в месяц рабу. Ну, то есть подчиненному или нанятому работнику. Писакать такую *уетень ты обязан в стилистике как для дебилов и считать все за них, ибо калькулятор для так называемых налоговиков дыныры — это некая неведомая *уйня, которой они очень редко умеют пользоваться. Короче, ты хоть в минус можешь торговать, но холопу зряплату давай рекомендуемую. А если не даешь — пиши роман о том как у тебя все плохо в жизни и куды ты, падло гражданское, дело бабло от пгастога габочега.

Ну а теперь о птичках. Согласитесь, даже при относительно дешевой коммуналке (сравните зарплаты в Донецке и в Киеве и гляньте какой процент от дохода выходит оплата коммуналки), на 120$ прожить ну очень тяжело. Точнее почти нереально сугубо математически: на 4 бакса в день особо не разгуляешься и фуагра не поешь.

Но выход есть — ты можешь зарабатывать больше. Просто смени гражданку на камуфляж и будет тебе бабло. Точнее баблище — это ж минимум 15 тыщов фублев или 217$. Согласитесь, тому, кто получает даже 120$ сумма в 217$ кажется ну вааааще джек-потом — это считай на сотку зелени больше, чем на работе на гражданке.

А если чел зарабатывает, допустим,

не 120$, а 80? Есть ли соблазн у него увеличить доход почти в три раза (в 2,7 — если точнее быть)? Думаю, ответ очевиден. Добавьте к увеличению дохода такие ништяки как:

- Фоточки вконтакте а-ля «я апассный пацан»

- Право унижать гражданских - Абсолютная безнаказанность

(всегда труп цивильного можно списать на дрг Хунты)

- Возможность урвать шось от жизни нахаляву (как телефон, гыви и прочая пи*дота)

- Статус в обществе (даже те, кто клянут человека в форме в оккупации, делают это молча)

- Возможность поквитаться с бывшим начальником или соседом

- Поднять себе самооценку - Ну и так далее. Все что нужно, чтобы все

вышеозвученное стало твоим — одеть форму. Та и остопи*дило работать за копейки. Плюс начальник, сука такая не ценит. Плюс зарплату задерживают.

Да, могут убить. Но ведь могут и запихнуть в какую-то часть тупо бордюры красить, а Хунте всегда можно соврать — мол, я шо-я ничо, я тупо на блокпосту стоял. Ну и семью надо кормить. И долги отдать. Та и вообще — нехер к Хунте кататься, проще в ростов. И вообще — каждый уважаемый мужик должен служить в армии. И дети будут папкой гордиться. И может даже кино снимут про меня. Ладно, кино не скоро, но по тв точно есть шанс показать себя миру. Согласитесь, червяк в голове, если мало платят, роет и днем, и ночью. Особенно, если видит альтернативу жизни на 2 или 4$ в день.

Предприниматель свое не отдаст, со своего кармана платить не будет 15 тыщов, лишь бы было хорошо наемному работнику — коммерсу нужно дебет с

кредитом свести сначала и себе шось оставить.

В итоге получается полузамкнутый круг: или работать за копейки гражданским, или вляпаться в дерьмо под названием дыныры.

Ваш ход: у вас дети, семья и куча долгов, а вы работаете за 4 бакса в сутки. Или за 2,5. Ну или за 2$.

Нет, я не пытаюсь показать, что нужно панятьипрастить всех коллаборантов. Всю эту пи*доту нужно судить и похер, что оно делало — стояло на блокпосту или охраняло склад со сгущенкой: все, кто одели форму, автоматически становятся предателями. Но согласитесь, причина перейти на темную сторону у гражданских есть: за пару баксов работать и сосать не конфету — так себе развлечение.

Да, с таких новобранцев не будет пользы у дыныры. Да, такие колбасные батальоны побегут в первую очередь в случае пи*дореза. Но не забываем о силе зомбирования и жажде элементарной мести — на войне случается, что убивают друзей и будут те, кто готовы убивать, чтоб отомстить. Радует в этой ситуации лишь то, что сами коллаборанты деморализованы и не так далеко рф, куда едут на заработки те, кто готовы убивать за колбасу.

И да — мне лично абсолютно насрать на причины, по которым условный сантехник берет в руки автомат: взял оружие — враг, а враг должен быть уничтожен. Выход даже в Донецке есть, если мало платят — найти другую работу называется. Конец.

Фашик Донецкий

Как становятся дынырийцамиЕсли кто не в курсе, то в оккупированном рф Донецке наступил рай: из кранов течет бургундское вино, снег имеет привкус бельгийского шоколада, грязь на дорогах лечебная и оживляет мертвых, а с неба падают на людей баксы после одного щелчка пальцем или мысли «нуегона*уй эту работу»

Вісті «звідти» мовою оригіналу