Змістndiu.org.ua/images/book/14.pdf · 2013-10-20 · Вальдорфська...

Зміст

3

Зміст

Інституту українознавства – 15 років

Кононенко П. П. «Свою Україну любіть!»………………………………7 Кононенко Т. П., Таровська О. А. Відчуття себе: наукові засади

та перспективи відділу філософсько-психологічних проблем українознавства………………………………………………38

Токар Л. К. Самопізнання як визначальний чинник розвитку українського народу…………………………………………………….45

Фігурний Ю. С. Дослідження відділом української етнології НДІУ МОН України в 1992 – 2006 рр. етнічної історії українського народу та етнонаціонального державотворчого процесу……………56

Шкрібляк П. В. Наукова установа в «Гуцульській столиці»…………108

Українознавство: теорія, методологія, практика

Гомотюк О. Є. Українознавство як світоглядий чинник утвердження соборності України………………………………………....................135

Семенюченко О. В. Методологія любові……………………………….151

Україна – освіта

Петрук Н. К. Українські спільноти XVI-XVII ст. як суб’єкт європейського освітнього процесу…………………………………...157

Горбань Т. Ю. Українознавство у шкільній освіті в період гетьманату П. Скоропадського……………………………………….163

Губський С. І. Національно-військова освіта в Українській державі (1918 р.): здобутки та прорахунки……………………………………173

Істоміна Н. М. Зміст, форми, методи педагогічного керівництва процесом розвитку національної свідомості учнів загальноосвітніх навчальних закладів як складові управлінської системи позакласної виховної роботи……………….182

Присяжна Т. М. Змістове наповнення підручників освітньої галузі «Людина і світ» для початкових класів загальноосвітніх навчальних закладів України…………………………………………193

Петрук В. М. Перспективи розвитку дистанційної освіти в Україні………………………………………………………………..202

Зеленчук Я. І. Особливості екологічної освіти і виховання в етносоціальній системі Гуцульщини……………………………….215

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІV

4

Павленко Н. С. Системний аналіз соціального середовища середньої школи……………………………………………………….222

Безвіконна Т. В. Вальдорфська педагогіка: генеза, ідеї та перспективи на українському ґрунті (українознавчий вимір)………………………………………………..230

Україна – мова

Сворак С. Д., Бойчук В. М. Діяльність Івана Могильницького щодо захисту прав руської (української) мови в Галичині у першій половині ХІХ ст. …………………………………………...234

Плотникова Л. Ф. Мова в духовному відродженні українського народу (I пол. XIX ст.)………………………………………………...243

Волошина Г. А. Українська мова як чинник збереження і піднесення української національної духовності та свідомості…………………………………………………………...251

Копкова-Білоус О. В. Лексика – як генератор комунікативного розвитку особистості………………………………………………….256

Україна – художня словесність, література

Карпенко С. Д. Українські народні казки про тварин через призму структурно-типологічного методу дослідження……………………261

Великожон В. А. Ґотичність як стильова домінанта європейського світовідчуття у поетичній творчості «вісниківської квадриги»……276

Касян Л. Г. Екзистенційні мотиви у повісті Тодося Осьмачки «Ротонда душогубців»………………………………………………...288

Таровська О. А. Вплив музичної освіти Павла Тичини на його поетичну творчість…………………………………………………….295

Україна – культура, матеріальна і духовна

Горенко Л. І. Про набори українських співаків до Придворної імператорської капели (XVII – XIX ст.)……………………………..306

Лазарєва В. Т. Питання духовного світу українців у художній візії П. Куліша…………………………………………………………318

Мінченко Т. А. Іван Франко – народна пісня………………………….322 Чмільова С. В. Бібліотека на селі як один із доступних засобів

самоосвіти (на прикладі 1990-х років)……………………………….328 Чиста О. М. Націєтворчий вимір української музики…………………333

Україна – історія

Баран В. Д. Етнічні та державотворчі процеси у Київській Русі……..339 Лєбєдєва О. В. Проблема етногенезу українців у монографії

В. Петрова «Походження українського народу»……………………350

Зміст

5

Шостак М. В. Утворення Києво-Руської держави та етнокультурні процеси в праці В.Д. Барана «Історичні витоки українського народу»………………………………………………………………...356

Ворончук І. О. „Волочна поміра” 1557 року у Великому Князівстві Литовському (до питання української метрології)…………………362

Ярошинський О. Б. Історичний феномен Української національної революції середини ХVІІ ст. …………………………………………380

Висовень Д. І. Суспільно-політичні погляди князя М.Г. Рєпніна – генерал-губернатора українських земель (1816-1834 рр.) …………386

Ідзьо В. С. М.П. Драгоманов – публіцист, фольклорист, історик, філософ та політик – пробуджувач українського суспільства в ХІХ столітті………………………………………………………….393

Солдатенко В. Ф. Революції як чинник прогресивного поступу нації: актуальні теоретико-методологічні проблеми вивчення в українознавчому вимірі…………………………………………….396

Гринів О. І. Історія України ХХ століття в навчальному процесі вищих навчальних закладів (проблеми концептуального підходу)………………………………………………………………..400

Гай-Нижник П. П. Заснування Центральної ради та її перші заходи у фінансовій сфері (березень – червень 1917 р.)……………411

Сацький П. В. Мирний договір між Україною і Литвою 14 лютого 1921 р. (передумови і політико-правове значення)…………………421

Коваль М. В. Політична діяльність В.П. Затонського під час голодомору 1932 – 1933 років………………………………………..431

Петриченко К. В. Витоки та причини походження українського інтегрального націоналізму…………………………………………..435

Федотова О. О. Друковані видання під контролем радянської цензури в післявоєнній Україні (1945 – 1953 рр.)…………………..442

Бевзюк Є. В. Постановка проблеми національного відродження в українському слов’янознавстві…………………………………….458

Україна – філософія

Печеранський І. П. Історія філософії і логіка культури………………465

Україна – наука

Дробноход М. І. До концепції реформування наукової сфери України…………………………………………………………………470

Чирков О. А. Зміст поняття «районування України», його місце в терміносистемі українознавства……………………………………479

Михайлич О. В. Артефактуальність електоральних орієнтацій………492 Єрмашов Т. В. Антропонімікон Приірпіння: регіональна

характеристика як зріз української національної номеносистеми………………………………………………………....500


6

Україна – природа, екологія

Сніжко В. В. Семантичні образи Великої київської княгині Ольги та Київського собору Святої Софії…………………………...............504

Лавренчук І. І. Формування екологічної свідомості в сучасних умовах…………………………………………………………………..524

Україна в міжнародних відносинах

Плаксенко М. Л. Придністров’я: міжнародна зацікавленість та геополітичні інтереси України……………………………………….532

Українці у світі

Ключковська І. М. Україна – діаспора: новий формат стосунків……542

Рецензії

Федоренко О. А. Становлення феномена людини (роздуми над книгою В. Сніжка «Шлях»)………………………………………549

Відомості про авторів……………………………………………………559


7

УКРАЇНА – ПОСТУП

Кононенко П.П. (Київ)

«СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ!»

У статті висвітлюються основні етапи становлення Науково-дослідного інституту українознавства. Любити Україну, любити і плекати українознавство – науку самопізнання й самотворення, пам’яті роду і серця, науку правди, свободи, етики й любові, могутніх крил української національної ідеї! – закликає автор.

24 січня 1992 року в.о. міністра вищої і середньої спеціальної освіти України Леонід Олексійович Каніщенко, зважаючи на ухвалу Вченої ради Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка та подання оргкомітету представників понад 20 вищих навчальних закладів м.Києва, підписав наказ про створення Інституту українознавства. Директором було призначено ініціатора створення нової структури – декана філологічного факультету КДУ, професора Кононенка Петра Петровича. Складався Інститут із шести відділів/кафедр, у структурі яких було 134 штатні одиниці, та створеного за ініціативою П.П.Кононенка Українського національного гуманітарного ліцею.

Поява нових структур викликала як непідробну радість в усіх областях України та світового українства, так і шалений спротив частини чиновників (у тому числі й університетських!), бо вони відчули загрозу своїм не-, а то й антиукраїнським орієнтаціям.

Були ті, що нищівно-скептично запитували: – Що, українознавство в Україні? Хіба в нас не ведуться курси української мови, літератури й історії?.. І чому ж раніше це питання не ставилось?.. До того ж цілком очевидно, що це спроба на місце випробуваного народом інтернаціоналізму поставити націоналізм, а єдність СРСР (згодом СНД) і так під загрозою…

Про українські інтереси ці опоненти, як правило, не говорили. Українці й далі мусили служити інтересам інших, іти шляхом


8

самозаперечення, зміцнення чужих держав та угноєння чужих культур, зречення своєї мови та власної історичної ролі й місії – і все тут! Не говорилося й про посутніше: а що воно – українознавство? А згодом, після видачі наказу, коли Інститут українознавства та гуманітарний ліцей розгорнули свою діяльність, було обрано шлях дискредитації їх. Так, пихато почала заперечуватись потреба і роль ліцею у підготовці дійсно української еліти («ви ж походженням демократи, з простих сімей, а підносите чужорідний класовий ідеал: «елітний!»). А Інститут українознавства збивати на рейки старомодного симбіозу елементів фольклору та етнографії, давно зужитих краєзнавчих традицій та обрядів, тільки б не допустити до пізнання й розвитку таких світових феноменів, як Україна (етно-нація, держава, її природа, культура, мова, історична роль та місія у їх цілісності) і світове українство. Коли не вийшло, опоненти почали дерибанити версію про бажання українознавців заступити собою історію і географію та літературу. А коли не вийшло й це, з-під руки ректора Університету та двох його підспівувачів з’явилася прокурорська інвектива: «Обережно – українознавство!».

«Обережно» – для маскування. Бо не якомусь іншому предмету, а Українознавству запалювалось червоне світло. Загрозливе ще й тому, що владне… Загрозливе й тому, що з того часу є інноватори, котрі досі заміняють у Державному стандарті освіти українознавство (не щось інше, а саме українознавство!) будь-яким іншим предметом (від іноземних мов до футболу), а то й відверто переслідують його (як і українську мову, культуру, історію).

Довелось починати з лікнепівського: чи й справді українознавство таке страшне, зокрема – спрямоване на конфронтацію з кимось і з чимось, а українці були байдужими до самопізнання і не хотіли знати уроків українознавства? Чи, може, все-таки існувала якась традиція?!

Не можемо не враховувати, що й досі ті, котрі й тепер люто воюють проти самоідентифікації українства та підмінюють псевдоінтернаціоналізм таким же псевдоінтерглобалізмом, хоча хід історії та її уроки є неспростовними, не розуміють, що українознавство – одна з вічних гілок вітчизняної та зарубіжної науки, що без нього розв’язувати проблеми сучасності неможливо. Бо українознавство і в генезі, і в місії, і в долі є аналогом генези, місії, долі України.

Ортодоксально мислячий читач може цілком слушно зауважити: нам пропонують надто незвичну форму методу доведення наукової концепції, мети та програми українознавства! І ми погодимось, лише зауважимо: це тому, що й тема розмови, як не дивно для України, незвична, і спосіб аргументації ідеї. Адже йдеться про любов до України та про українознавство як науку не лише самопізнання, а й етики та любові до своєї Батьківщини!

Отже, про любов до України і науку про неї… Ну що б, здавалося, було, є та має бути найприроднішим у житті

кожного представника українського народу?! Та не можуть згинути з пам’яті слова не лише літописців про їхнє бажання відтворити правдиву


9

історію того, як виникла і розвивалася Руська Земля, а й слова великого Поета-пророка Тараса Шевченка, його Заповіту: «Свою Україну любіть! Любіть її… Во врем’я люте, //В останню тяжкую минуту //За неї господа моліть». І не тільки моліть: «Борітеся, поборете! Вам Бог помагає». Бо лише борці домагаються повної самореалізації та права на щастя, зреалізованого в істині: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…».

Бо чогось же народжувалися ті й ті заповітні слова?! Народжувалися й тоді, на початку нашої ери, коли Країна Кия і Аскольда, Святослава і Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха була однією з наймогутніших світових держав – суперницею Візантійської імперії, а тому нею пишалися і захоплювалися. А також народжувалися й тоді, коли було втрачено блиск та могутність України як однієї з трьох перших національно-демократичних держав Європи XVII ст. (водночас з Нідерландами й Англією), найосвіченішої республіки зі славетною Конституцією 1710 року, і козацька легендарна Гетьманщина була обернена в рабство, а тому її соромилися, а то й відчужувалися від неї. Коли Т.Шевченко писав гнівне послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», П.Куліш «Народе без пуття, без честі і без поваги», а І.Франко «Сідоглавому»… Коли виривалися зболені інвективи: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…», не всі вчилися, особливо заполонені чужою «правдою, брехнею підбитою», чинами та маєтностями, а тому замулювалася своя мудрість, а з нею – гідність і честь; «маліли люди на землі», зате підносились царі, обпльовувались свої святині й герої і підносилися чужі. Історія ставала торжищем ідей, а підсумком – розщеплення свідомості та занепад культури, моралі й духовності – обернення народу, нації в населення.

«Свою Україну любіть!» – і викричало тоді доведене до відчаю серце Великого Кобзаря. А щоб любов не загасала – учіться у своєї (і чужої!) історії: вона сповнить вас любов’ю до добра і ненавистю до зла.

Любіть її! – бо “Ще не вмерла України ні слава, ні воля; ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!” – мужньо проголосить словами гімну й Павло Чубинський.

– І не вмерла, і не вмре! – винесе свій вирок Іван Франко. Історичний вирок, бо саме Великий Каменяр підхопив прапор Шевченкового заповіту та, як і козацькі літописці (Самовидець, Грабянка, Величко), автор «Історії Русів» М.Максимович, а за ним – П.Куліш, М.Драгоманов, М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, О.Потебня, П.Юркевич, Б.Грінченко, П.Житецький, О.Кониський, Леся Українка, Дмитро Яворницький, Вікентій Хвойка, Хведір Вовк, Агатангел Кримський, Михайло Коцюбинський, Богдан Лепкий почали оволодівати таємницями історії з незапам’ятних часів та висвітлювати найголовніші процеси, події, історичні постаті від пророків Біблії Каїна і Авеля, Мойсея, Захара Беркута до носіїв добра чи зла ХІХ–ХХ ст. Саме він, Франко, у понад 5 тисячах творів зробить аналіз громадсько-політичних рухів, концепцій, ідеологій, систем багатьох тисячоліть, на основі чого в епохальній праці «Що таке поступ» іще 1903 р. виявить тенденції


10

поступу не лише українського суспільства, а й усієї світової цивілізації та культури, непомильно зазначивши: догматичний соціалізм в імперських системах неминуче приведе до диктатури партій, а ті – до смертоносного терору.

Висновки відомі: «Лиш боротись – значить жить!» І тому: «Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені!» Рушієм поступу є не війни і ненависть, бомбісти і револьверники, а «Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Той дух в українському народові «живе, він ще не вмер!» Той дух – любов! – тому-то, народе,

Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання!

Тому-то могутньою підоймою української нації має стати осмислений історизм, українознавство як наука самопізнання, самовідродження, повної самореалізації, наука любові, моралі, етики й естетики життя.

Українознавство стає домінуючим методом і для найуніверсальнішого історика М. Грушевського. «Історія України-Руси» – то також був і голос багатотисячолітньої наукової традиції, але й голос нового часу та досвіду народу. І найперше – в історичній концепції: саме як історії насамперед народу, а не держави; до того ж свого народу як самодостатнього суб’єкта історії, а не сателіта інших держав чи й невагомої гілки інших етносів, приреченої відмерти.

«Історія України-Руси», як і славнозвісна «Книга буття українського народу» М.Костомарова і кирило-мефодіївців та «Кобзар» Т.Шевченка, – не лише прихильний, а й (як у І.Вишенського, П.Куліша) суворий суд над пройденою народом дорогою упродовж тисячоліть. Але найголовніше, що суддею і тут є правда: вона не дає народові права на пиху і самозадоволення, але й не дозволяє тратити віру та «спати, спати і спати на волі!». Тому вона й просвітлила громадськість планети та сколихнула глибини почуттів і мислення світового українства, покликала його до відновлення історичної творчості у якомога повнішому обсязі.

І тому ж українознавство М.Грушевського, як і праця С.Єфремова «Українознавство» (1920), «Українське питання в Росії» В.Вернадського, запліднило позитивні тенденції українського відродження 20-х років ХХ ст. А потім, як жорстко спланований контрзахід компартії, було піддане нищівній дискредитації та викоріненню терором.

Для М.Грушевського, І Франка, В.Вернадського, С.Єфремова, В.Винниченка українознавство було «політикою і філософією держави»1, спрямованою на відродження нації – її ідеї, державності, мови, культури, історичної місії.

1 Див.: Кононенко П.П. «Свою Україну любіть…». – К., 1996; Кононенко П.П.

Українознавство: Підручник. – К., 2006.


11

Ультракомуністичний інтернаціоналізм став політикою знищення і самого М.Грушевського, й українознавства, бо остаточною метою неоімперської системи було знищення України.

Знайомлячись з минулим, В.Винниченко записував: «Українську історію не можна читати без брому», – бо така вона бурхлива на діяння і змагання, на загальнолюдського рівня подвиги і гідні жалю та печалі поразки і втрати; на свободу і рабство; на піт і кров; на безприкладну вірність (як у козацькому побратимстві, у лицарській честі Святослава, Байди, Богуна, Кривоноса, І.Мазепи, Калнишевського, Орлика), патріотизм і ганебні зради; віроломство псевдопатріотів та псевдогуманістів, думаючи про яких, І.Франко писав: «Чого ж у нас відступників так много, чого ж для них відступство не страшне?!».

Захопившись теорією соціалізму, В.Винниченко, з позиції «філософії серця» та «чесності з собою», повірив у можливість чесної співпраці народів і класів, у їхню рівність і братерство. Та скоро історія протверезила його. Відвідавши Москву і будучи проігнорований В.Леніним (бо на провокаційні питання, кому мають належати Кубань і Донецько-Криворізький басейн – чи не російсько-більшовицьким чиновникам, без лукавства і камуфляжу відповідав: «Якщо наш ідеал – справедливість і світова революція, інтернаціоналізм, то звичайно ж – етнічному народові!»), він переконався: у Москві ні про які високі принципи не дбають; там масова стихія (психоз) забиває ідею; панує не демократія, а диктатура партії, в якій, у свою чергу, панує диктатура вождя. Щодо України, то там нічого не змінилося: домінує імперський шовінізм. Та й загалом, рівноправність і свобода українців для новоявлених ідеологів-інтернаціоналістів закінчується на хуторі Михайлівському.

Глибокий аналіз показав, що мав цілковиту рацію В.Вернадський, коли писав, що українське питання в Росії розглядається, головним чином, під кутом зору: «Будет ли существовать великая Россия?». Українські інтереси при цьому до уваги не бралися. Головне, як писав Г.Федотов, це «вмістити українську культуру в культуру російську, а тіло України – в тіло Росії». А українська позиція могла б тільки зашкодити такого роду «інтернаціоналізації». Ось тоді й з’являється епохальна драма «Між двох сил» (Відень, 1918), у якій В.Винниченко визначає найголовніший конфлікт часу: українство між національно-визвольним рухом і більшовицьким неоімперіалізмом.

Характерно: і автори «Велесової книги», літописів, і В.Мономах та митрополит Іларіон, й І.Котляревський, Т.Шевченко, М.Максимович, М.Грушевський зображуване буття бачили в органічній єдності часо-простору, індивідуального, соціального, етно-державного, а тому – соціального й національного.

Певний час В.Винниченко понад усе ставив питання соціального визволення людини. Тепер він зображує конфлікт на рівні робітничої родини Микити Івановича Сліпченка, діти якого – Софія, Христя, Марко, Тихон, Арсен – у час громадянської війни опиняються у різних, часто антагоністичних, таборах. Тепер героям «Між двох сил»


12

доводиться вирішувати проблеми людини, сім’ї, класу, нації, «світової революції» через призму індивідуальних уявлень та інтересів, але неминуче – і через призму ролі обставин, зіткнення сил зовнішнього й внутрішнього світів. Артистка Софія береться допомогти повсталим революціонерам і везе гроші з Петербурга на Україну, не підозрюючи, що вони призначені повному розламу і її сім’ї, і її ідейно-моральному крахові та самогубству через лицемірно-продажну політику «більшовиків-ленінців» Семяннікова, Грінберга, Сініцина, Подкопаєва…1

Досвід буття українського народу переконує В.Винниченка, що правда на боці не облудників-неомонархістів, а Т.Шевченка й І.Франка, М.Грушевського і С.Петлюри, М.Міхновського, Братства Тарасівців, В.Вернадського і С.Єфремова: долю народу можна щасливо вирішити лише в єдності соціальної і національної революцій, як і в єдності еволюції та революції, змін буття і свідомості.

Тоді й з’являються «Відродження нації» та «Сонячна машина», роман-памфлет «Слово за тобою, Сталіне!» – твори про ще один злет українського духу на хвилях національно-визвольної боротьби, який уже опинився під обстрілом отруйними стрілами національно-державницького нігілізму, а далі й етно-національного канібалізму. Волею ленінської партії та її вірнопідданих малоросів-«відступників» в Україні нищиться освітньо-науковий і культуротворчий процес, вся система наукових інституцій, у тому числі НАН, а водночас – руйнуються сім’я, рід, нація, мораль, етика, національні ідеали та орієнтири.

Український народ ще раз виявив свою харизматичність: мов той Фенікс – відроджувався як народ державний. І тоді, вкупі з українськими кирпогнучкошиєнковими та «здрібнілими мікромалоросами» (Є.Маланюк), московські «мрійники» організовують для українства «кінець світу» – голод 1921 р., а далі й геноцид 1932 – 1933 років, коли гинуть не лише десятки мільйонів іще живих, а й мільйони ще ненароджених державною нацією. Розгортається тотальний наступ на все українське, катастрофічніший за наслідками від монголо-татарської навали.

Показово: проти тотального голодомору виступило одразу понад 5 тисяч керівників регіонів. Сталін повелів Кагановичу: з протидією лінії партії необхідно покінчити будь-яким способом, «інакше ми втратимо Україну». У цьому крилася причина геноциду.

Подібним чином повівся і Гітлер, який, коли йому доповіли про ухвалу 1941 р. Національних зборів у Львові щодо відновлення української державності, наказав: «Гіммлере, наведіть лад з тією бандою!». Почалося і з боку німецької імперії винищення українців, і найперше – української інтелігенції (С.Бандера, Я.Стецько, їхні соратники або опинилися в концтаборах, або були вбиті). Гітлер

1 Див.: Винниченко В. Між двох сил. Драма. – В., 1918.


13

планував перетворити українців на українській землі на мерців або покірних рабів. КПРС наказом Берії і Жукова 1944 р. звеліла українську еліту винищити, а народ – десятки мільйонів! – виселити за межі України…

Сотнями (а то й тисячами) років по Україні стояли не лише пам’ятки високих культур (Мізинської, Трипільської), а й могили та кургани – мовчазні свідки народного буття і жорстоких змагань за свободу. Шукачі скарбів руйнували їх, руйнуючи і нашу пам’ять, а тим самим і мову, і культуру, і славу, загалом – саму душу.

Тепер у безіменних могилах мали зникнути з пам’яті всі новочасні Мазепи і Калнишевські: їх мордовано і нищено по Соловках і Сандармохах, таборах Уралу і Сибіру, мільйонами – у Бабиних Ярах, Биківнях; їх тисячі нагло убієнних і по-злодійському погребенних в утаємничених сховищах. Часом ховали і з почестями, як того ж О.Довженка, не пускаючи його в Україну. А історики вихваляли мудрість вождя, гуманізм партії та інтернаціоналізм українських манкуртів. І на тому виховували (муштрували) покоління.

Нищився зв’язок епох і поколінь, гасла сув’язь розумного серця і доброго розуму. Все більше відчужувалися людина, сім’я і рід; суспільство і природа, мораль, етика і патріотизм; бо, де немає прав, – немає і обов’язків, і навпаки; зникає почуття совісті й честі. Денаціоналізація завжди зумовлює деморалізацію, перетворення народів (націй) у населення невибагливих виробників і споживачів, а на місце патріотів приходять маргінали-манкурти, а то і яничари.

Після знищення мільйонів українців у самій Україні, на Кубані, Курщині, Вороніжчині, у Передкавказзі ідеологи й конструктори геноциду почали думати про остаточну перемогу над українством. І знову в цей вирішальний момент піднімає рішучий голос протесту вітчизняна і зарубіжна інтелігенція. Аналізуючи вбивчі процеси, вона ставить питання: Європа (дух Фауста) чи «каганцювання на селі»? «Україна чи Малоросія?!» (М.Хвильовий). Українську інтелігенцію винищують нещадно, як і селянство. Гине цвіт нації – від членів творчих спілок до академіків (самої НАН) і професури. Практично знищується наукове українознавство: суспільно-економічні й гуманітарні науки та дисципліни «озброюють» ідеологією класовості і партійності. У цьому зв’язку вивчення історії буття України або знімається зовсім, або препарується так, що українство постає лише як додаток до чужих історій, апендикс, приречений на неминуче відмирання.

Тоді на історичній арені постають українознавчі центри Австралії і Японії, Китаю і США, Канади й Німеччини, Чехії, Франції, Бельгії і Бразилії, Великої Британії та Іспанії… Виходять «Загальна українська енциклопедія» (середина 30-х років), а згодом і епохальна «Енциклопедія українознавства».

Закономірно, що Україна знову постає феноменом самодостатності й вічності, а на історичній арені з’являються носії духу Гельсінської Конвенції та руху опору шістдесятників. Стає очевидним: хай і сторозтерзана, але й тепер «Ще не вмерла Україна!». Вона


14

відроджується «На берегах вічності». Бо пам’ятає і те, що фундамент історичної пам’яті, «при майстрах якось легше: вони, як Атланти, держать небо на плечах і від того бува висота» (Ліна Костенко).

Український народ прийняв виклик: спочатку всеукраїнська УПА розпочинає безпрецедентну війну з двома імперіями, без надії перемогти фізично, але з вірою в перемогу ідейно-духову; а згодом народжується й ідейно-духовний рух опору в глибинах усього суспільства.

О.Довженко переконливо показує, як кормига «тюрми народів», «імперії зла» здійснювала процес перетворення людей в антилюдей, антигромадян, антипатріотів. О.Гончар показує відродження «Соборів» душ.

Аналогічно й світове українство докладає найбільших зусиль на порятунок душ мільйонів: вивчаються архівні й археологічні документи, аналізуються справжні історичні процеси та факти, незглибимі поклади соціології, економіки, лінгвістики, культурології, релігієзнавства, мистецтва й міжнародних відносин. І розокремлено, і, головне, в системній єдності.

Постає прірва між імперсько-більшовицькою (перетвореною на релігію догматизму, облудного ідеологізаторства, свідомої фальсифікації та постраху за відступ від декретованої олжі) і дійсно аналітично-об’єктивною наукою. З одного боку, в інтересах Москви все ще трактується не лише внутрішня еволюція українства, а і його взаємовідносини з іншими етносами та країнами: тією ж Москвою (оголошеною спочатку «старшим братом», а згодом «ІІІ-м і останнім Римом» – заступником світового християнства), Портою і Кримом, Угорщиною, Валахією і Польщею, Німеччиною і Швецією… Робиться все, щоб витравити патріотичну, національно-державницьку самосвідомість, волю не лише до самопізнання та самореалізації, а й до життя. Події і герої, причетні до боротьби за суверенітет і свободу, оголошуються зрадниками й ворогами… українського народу, а його недруги і вороги – борцями за його долю. Поетизується навіть розпад сім’ї та відповідне відчуження від батьківських порогів («Мой адрес – не дом и не улица…» – одна з пісень, як назвали в народі, «аліментщиків»).

Історія постає антиісторією, реальність – абсурдною. Перейменовуються навіть назви міст і сіл, затоплюються й нищаться історичні святині, все прирікається на вічне забуття. Самознищувальному зомбуванню (що добре показували В.Винниченко, І.Багряний, Б.Антоненко-Давидович, М.Куліш у творах «Слово за тобою, Сталіне!», «Сад Гетсиманський», «Смерть», «Народний Малахій») піддається психіка. Практично оголошується війна не лише українській мові, культурі, державі, а й самій нації.

Знову постає, як фатум: Україні бути чи не бути?! Багатомільйонні жертви волають до живих: «Камо грядеші?!». Але хто вони – ті живі? Усе ще українське село і зденаціоналізоване (зросійщене,

сполонізоване, з’євреїзоване, зугорщене, зрумунізоване) місто. Загалом анклави – українські, але практично поставлені в позиції вічного


15

антагонізму внутрішніми орієнтаціями, зокрема фактично офіційним поділом на «східняків» і «западенців», вірних радянців і архиворожих мазепинців, петлюрівців, бандерівців; на «інтернаціоналістів» та «націоналістів»; на «високоідейних» – тих, що зрікалися української самоідентифікації, і «політично незрілих» – тих, що не піддавалися на внутрішню саморуйнацію.

Особливо інтенсивно бомбувалася інтелігенція: її, як раніше селянство, піддавали тотальній деперсоналізації як ворожий клас (зневажливо іменований прошарком, «гнилою інтелігенцією», резервом «загниваючого Заходу»). І це залишилося отруйною інфекцією навіть у ХХІ ст.

Однак самою сутністю Природи, трансцендентно як нація, так і інтелігенція призначена вибухати протуберанцями сонячної мудрості й далекоглядності, бо вони – симбіоз доброго розуму і мудрого серця, незнищенної енергії історичної пам’яті, «філософії серця».

І українська інтелігенція, свідоміша громадськість знову вибухнули: «Гельсінськими дисидентами», шістдесятниками, Рухом, УРП, товариствами «Просвіти» і української мови, республіканськими й міжнародними асоціаціями українознавців, Конгресом української інтелігенції…

Історично такі «вибухи» насичені, передусім, енергією почуттів мільйонів і потребують оформлення, отже – виваженого конструктивного начала, а потім обов’язково науково-концепційного обґрунтування ідеї, мети і програми, чітких орієнтирів перспективного розвитку. Як і при зведенні епохальних храмів: спочатку має визріти його ідея, згодом появитися образ та добре спроектована структура, а тоді – разом з архітекторами розгорнуть «толоку» інженери, майстри, підмайстри, віднаходячи для успіху відповідний ідеї будівельний матеріал. Емоції (серце) мають втілитися в інтелектуально-мистецький образ. Бо короткочасними й обмеженими є бунти, повстання, заколоти. Революція – це процес, метою якого є не тільки руйнація ворожого людині, а, насамперед, перетворення фундаментальних основ суспільства, внутрішнього світу людей. Тому вона безмежна і в просторі, і в часі. І тому думалося не лише про українознавство, а найперше – про Україну і світове українство: як (на яких засадах, яким шляхом, з якою кінцевою метою) мають вони еволюціонувати і розвиватися, якою повинна стати вже суверенна держава, і яка місія в ній нації, культури, мови, освіти, науки, зокрема – українознавства?!

При цьому мало враховуватися те, що ми – частина світу, і все – національно-історичне буття, природа, сутнісна багатоманітність світу з невідпорною силою вимагатиме відповідного ідеї національного образу – храму, образу – характеру, бо, як наголошував Т.Шевченко, нація – це характер; нація без характеру – кисіль і дуже несмачний, адже характер – це мета і спосіб її досягнення, скерування волі індивіда-народу (Арістотель).

Ідеєю національної революції і був започаткований Інститут українознавства.


16

Спочатку, в 1988 р., ідея та втілилась у створення деканом філологічного факультету Київського університету ім.Т.Г.Шевченка професором П.П.Кононенком Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» (нині Міжнародна асоціація «Україна і світове українство»). Ідея, нагадаємо, викликала як найширший резонанс, так і шалений опір, бо ж ішлося, наголошуємо, про тип України. Тому для втілення цієї ідеї в практику життя був обраний єдино можливий для того часу шлях: створення при факультеті структурних підрозділів, які працювали б у прийнятих тоді адміністративних формах (як лабораторії і кафедри), але – на майбутнє.

Так з’явилися асоціація «Інститут українознавства», Національний гуманітарний ліцей та лабораторії (фольклору) і кафедри: української філології (мови і літератури) для всіх факультетів (підрозділів) університету; етнології; фольклору та культури; порівняльних досліджень (сходознавства і заходознавства); міжнародних зв’язків; народо-українознавства (історії, теорії, методології).

Природно, що на перший план вийшли проблеми кадрів, розробки структури інноваційного закладу, загальної концепції та методологічних розробок основних концентрів українознавства. Хоча починати довелося з фінансового, матеріально-технічного, технологічного забезпечення, навіть – з пошуку місця роботи, адже розгортав роботу Інститут у приміщенні кафедри історії української літератури (бульвар Шевченка, 14) без власного майна, навіть без міського телефону, хоча одразу ж приступив до підготовки Міжнародної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства».

Так іскра спалахнула полум’ям: в Інституті розгорнули роботу заступники – тепер уже авторитетні діячі не лише українського масштабу, тоді – молоді фахівці, а нині – речник Міністерства закордонних справ, пізніше надзвичайний і повноважний посол, заступник міністра, державний секретар МЗС Юрій Анатолійович Сергєєв та викладач університету, письменник, видавець Михайло Миколайович Конончук. Їхня енергія була безмежною, обдарованість відповідна завданню, і почалася успішна реалізація планів.

На щастя, з належним розумінням можливої ролі Інституту українознавства поставилися проректор університету Леонід Васильович Губерський та помічник ректора Володимир Филимонович Білик: їхніми стараннями Інституту було надано 10 кімнат, у яких і було розміщено всі його відділи та служби.

Запорукою успіху виявився у середовищі кадрів сплав досвіду й ентузіазму: з надзвичайною культурою праці взявся за організаційні питання історик Леонід Кирилович Токар; з розумінням високої місії інноваторів – керівники підрозділів: Лідія Францівна Дунаєвська та Олена Михайлівна Таланчук (лабораторія, відділ фольклору й етнографії), Лариса Максимівна Паламар (відділ української філології), Людмила Василівна Грицик, Іван Корнійович Чирко та Степан Іванович Наливайко (відділ порівняльних досліджень сходо- і заходознавства), Сергій Петрович Сегеда (відділ етнології), Світлана Яківна Єрмоленко,


17

Любов Іванівна Мацько (відділ української мови); Анатолій Григорович Погрібний, Володимир Федорович Погребенник, Юрій Олександрович Бандура (відділ української художньої словесності), відомі й авторитетні вчені НАН та університетів: Ярослав Степанович Калакура, Валентин Семенович Крисаченко (відділ історії, теорії, методології), Володимир Данилович Баран, Дмитро Сергійович Наливайко, Леонід Федорович Залізняк, Юрій Іванович Шилов, Олександр Федорович Коновець, Володимир Іванович Сергійчук, Тамара Пилипівна Усатенко, Ігор Валентинович Бичко.

Формується група організаторів нової формації, зокрема заступники директора у різні роки – Олександр Миколайович Семашко і Юрій Олександрович Бандура, Федір Степанович Кислий і Валентина Миколаївна Піскун.

Перший крок колективу Інституту українознавства був сміливим до ризику: на осінь 1992 р. ми запланували Міжнародну конференцію «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства», а на жовтень 1993 р. – Міжнародну конференцію «Роль українознавства у розбудові держави».

Все логічно. Все підкріплювалося наробками колективу: було створено відповідну історії, меті й методології наукову Концепцію як українознавства, так і організаційної структури Інституту, Програму роботи та методи, засоби, принципи її реалізації (П.П. Кононенко).

Опорними положеннями розроблених Концепції та Програми були: 1. Нова – суверенна – Україна потребує відповідної ідеології, науки,

освіти, державотворчої практики; вища мета і суспільства, й науки – розбудова української нації і держави; основ громадянського суспільства; правової, демократичної держави, в якій панує верховенство закону і культ прав людини; утвердження української мови як державної, національної культури й освіти, країни, вільної і рівної в співдружності народів планети; формування поколінь патріотів, дійсно гармонійного розвитку громадян, спроможних виконувати визначену їм Природою історичну місію борців за гуманістичний розвиток цивілізації і культури.

2. У світлі тієї вимоги Часу українознавство а) має спиратися на багатотисячолітні традиції та здобутки світочів українознавства – вітчизняного і зарубіжного, б) бути ефективною наукою життя, зокрема – політикою і філософією держави.

3. Об’єкт і предмет українознавства – Україна і світове українство. Тому українознавство має бути цілісною науковою системою, котра органічно синтезує пізнання всіх сутнісних чинників України і міжнародного українства як світових феноменів, визначених і трансцендентно, і людською історичною практикою; ця наукова система органічно інтегрує в собі здобутки всіх суспільно-гуманітарних та природничо-технологічних наук, крає-, країно-, суспільство-, природо-, народознавство, – але не як механічну суму окремих елементів, – а як органічну цілісність концентрів: Українознавство в історії, теорії, методології; Україна – ентос; Україна – природа (екологія); Україна –


18

мова; Україна – культура (матеріальна й духовна); Україна – держава і нація; Україна в міжнародних відносинах; Україна – ментальність і доля; Україна – історична місія.

4. Особливо наголошувалося, що українознавство має розвиватися на наукових засадах історії, теорії, методології, в органічній взаємодії теорії і практики, бо без практики наука може страждати абстрактністю, а без теорії практика сліпа.

5. Найперше, українознавство має адресуватися в системи виховання й освіти (формування національно-державницької, гуманістичної самосвідомості) та державницьку ідеологію (філософія принципів, мети, тактики і стратегії, ідеалів, шляхів будівництва держави і виховання поколінь).

Були побоювання, чи буде сприйнято цю Концепцію і Програму всім українством.

І ось конференція. На неї прибуває понад 500 учасників (доповідачів) з усієї України і 25 зарубіжних країн від Австралії до Японії – видатні вчені і педагоги, політики, громадські діячі – Тарас Гунчак, Дмитро Штогрин, Євген Федоренко, Юрій Шерех (США), Яр-Славутич, Андрій Шкандрій, Ярослав Розумний (Канада), Марко Павлишин, Галя Кошарська (Австралія), Віра Вовк (Бразилія), Отар Баканідзе, Реваз Хведелідзе (Грузія), Костянтин Попович (Молдова), Степан Козак (Польща), Лідія Терзійська (Болгарія), Микола Мушинка, Михайло Роман (Чехія і Словаччина), Марко Бойцун (Велика Британія), Юрій Бойко (Блохин), Р.Гебнер (Німеччина), Аркадій Жуковський (Франція), Ніна Над’ярних (Росія), В’ячеслав Рагойша (Білорусь), Кадзуо Накої (Японія), Мері Бегларян (Вірменія), науковці, педагоги Югославії, Литви, Азербайджану, Румунії, Угорщини, Данії, Індії…

Воістину міжнародні конференції 1992 і 1993 років стають етапними віхами в розвитку українознавства: їх учасники відновлюють багатовікові традиції пізнання, самопізнання і самотворення українства, схвалюють Концепцію П.П.Кононенка й Програму діяльності, обирають Міжнародний комітет українознавців (голова – директор Інституту українознавства П.П.Кононенко). Видані за матеріалами міжнародних конференцій Вісники Інституту українознавства стають вагомими чинниками розвитку не лише українознавства, а й ширше – суспільно-політичної думки світового українства, органічно пов’язаного через академії й університети, наукові товариства ім. Т.Шевченка, УВАН і УВУ, асоціації україністів, товариства «Просвіта», асоціації української мови, Педагогічне товариство ім. Г.Ващенка.

Велику роль у цьому відіграла підтримка державних органів: першого віце-прем’єр-міністра академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського і віце-прем’єр-міністра академіка Сергія Васильовича Комісаренка; голови Комітету ВР у справах освіти й науки Павла Степановича Кислого і голови Комісії у міжнародних відносинах Верховної Ради Дмитра Васильовича Павличка; міністра освіти України Петра Миколайовича Таланчука та першого заступника міністра Анатолія Григоровича Погрібного.


19

Надзвичайно важливо, що цілковиту підтримку виявили президент НАН академік Борис Євгенович Патон, віце-президент НАН П.П.Толочко, директори інститутів НАН академіки: І.О.Дзеверін, В.М.Русанівський, В.І.Шинкарук, П.С.Сохань, К.М.Ситник, В.А.Смолій, Д.М.Гродзинський, П.Г.Богач, П.Т.Тронько; діячі культури й мистецтва.

Президентом НАН Б.Є.Патоном, головою Спілки письменників України Ю.М.Мушкетиком, директором видавництва «Веселка» Я.П.Гояном для проведення конференції була виділена фінансова підтримка.

Велике враження справило і на учасників конференції 1992 р., і на широку громадськість змістовно-концептуальне вітальне слово Президента України Леоніда Макаровича Кравчука, в якому було підтверджено, що для суверенної України українознавство знову стає виразом політики і філософії держави. Логічно, що в дусі часу створюються інститути народознавства та українознавства і в Національній академії наук.

Українознавство шириться по всій державі, зокрема в середніх і ВНЗ України, в дитячих садках Києва і Миколаївської, Дніпропетровської (Кривий Ріг), Одеської, Чернівецької, Київської, Житомирської, Херсонської областей, АРК; педагоги Києва, за ініціативою Головного управління освіти (Б.М.Жебровський), випускають авторитетний збірник праць майже 100 науковців і педагогів «Українознавство в системі освіти міста Києва», що фіксував уже набутий досвід та окреслював перспективи українознавства в системі виховання та навчання.

Виявились ознаки українського відродження 20-х років. Але й старий світ не дрімав. Спочатку зібралися чорні хмари над

Українським національним гуманітарним ліцеєм. Причини крилися і в політичних позиціях, і в психіці ініціаторів по суті ліквідаторської акції. Свого часу, коли ініціатива про створення ліцею ще деканом філологічного факультету, президентом Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» П.П.Кононенком була активно підтримана завідуючою районним відділом освіти Марією Олександрівною Смирновою та її колегами, частина управлінців Університету поставилася до створення гуманітарного національного ліцею, «м’яко» кажучи, насторожено-упереджено: – Для чого – гуманітарний? Хіба в закладах освіти не ведуться гуманітарні предмети? На пояснення, що, по-перше, в ліцейній справі ми маємо великі традиції (Ніжинський, Кременецький, Одеський ліцеї готували кадри для всієї Росії і сприймалися на рівні закладів інститутського типу); а по-друге, що ліцейна освіта в Європі служить для підготовки кадрів, які особливо потрібні Україні на її шляху суверенізації (за міжнародними правилами ліцеї – це вищого типу середні навчальні заклади при вищих навчальних закладах і приймають та виховують специфічно обдаровану молодь, котра тяжіє і готується до державницької діяльності); що, по-третє, нам потрібні елітні кадри з рядів нового покоління молоді, – мали «убивчу» відповідь: все це в нас є!.. Інша справа – фізико-математичні школи: нам потрібно не відставати від технічних прямувань світу.


20

Практично ігнорувалися й міркування про те, що гуманітарний і техніко-технологічний напрямки не є альтернативними; а головне, що освіта й наука мають найвищою метою все-таки не технології, а людей; технології – засіб; людина, суспільство, культура – мета. Українська освіта має бути принципово реформованою, відмовитися від класово-партійних догматів і переорієнтуватися на гуманістичні, національно-державницькі ідеали.

Здавалося, принципи очевидні. Та призначена Головним управлінням освіти директором ліцею Ч.Н.М. (греки колись ухвалили імені руйнівника бібліотеки в Афінах не називати під страхом смертної кари) гадала інакше: нею були підібрані кадри старої орієнтації; програми й предмети реалізувалися в дусі «найкращої у світі радянської школи»; з батьків почали братись «подарунки». Більше того, при ліцеї були організовані курси, на яких навчалося… 55 слухачів (рівно стільки приймалося до ліцею), отже, таким чином практично сформувався набір на навчальний рік. Як підрозділ освіти ліцей був в адміністративному підпорядкуванні районного відділу освіти (фінансувався ним), а також у структурі Інституту українознавства (у відання університету він був переведений наказом ректора 1994 р.). Однак спроби директора Інституту виправити становище наткнулися на шалений опір директорки ліцею та її колег – вчителів-однодумців, які, до того ж, знайшли спільну мову з деякими керівниками Університету.

Довелося звертатися до відділу гуманітарної політики Київської держадміністрації. Принципова позиція керівників відділу В.Г.Дончика та Світлани Лі (особливо), начальника Головного управління освіти Анатолія Івановича Тимчика, а також завуча ліцею Ясько Наталії Іванівни та частини вчителів змусила директорку і її клан пообіцяти принципово змінити становище. Але то були тільки лукаві жести. Директора Інституту українознавства – ініціатора створення ліцею – запевняли у проведенні реформ, але політика лишалась незмінною. Знову було поставлене питання про неприпустиму ревізію ідеї ліцею, знову були спроби його комерціалізації. На щастя, з’явилась стаття сміливої і розумної журналістки, де було розкрито й кримінальні аспекти діяльності дирекції (зокрема: з 55 випускників ліцею… 53 закінчували з медалями; навіть ті, що до ліцею в школах вчились на «3»). Постала загроза ліквідації новаторського закладу. На якийсь час було припинено навчання. У різні інстанції пішли скарги «скривджених» батьків і ліцеїстів на тих, хто … взявся рятувати ліцей.

Надзвичайно важливу роль в оздоровленні ситуації відіграли справжні подвижники освіти й громадянської честі, високопрофесійні і висококультурні та високопатріотичні педагоги, майстри на всі руки Наталія Ясько, Оніла Грищенко, Катерина Бальоха, Людмила Доненко, Володимир Назаров, Віталія Чуріна, Яків Голденберг, Анатолій Осмоловський. А потім було проведено конкурс на заміщення посади директора. Перемогла вчитель хімії і біології Ганна Стефанівна Сазоненко. Знову посипалися претензії уже з боку «патріотичного» табору: як це, мовляв, учитель-природничник (та ще й російськомовний)


21

міг стати директором Національного гуманітарного ліцею. Куди ж (і чого) дивиться П.П.Кононенко?!

Критики не знали, що Г.С.Сазоненко закінчила Ніжинський інститут, тривалий час працювала в школах сіл Чернігівщини, там очолювала обласне відділення молодих учених, глибоко й творчо вивчала педагогічний досвід України, Росії, Грузії, зарубіжних країн. Потім працювала у школах Києва, в педагогічному училищі. Тож на конкурсному іспиті постала не вузьким фахівцем, а широко, по-державному мислячим практиком і теоретиком, який запропонував концепцію дійсно інноваційного закладу. А потім – відкритий конкурс «Учитель року – українознавець» за участю представників усіх областей і її незаперечна перемога в ньому. Далі – успішний захист кандидатської дисертації з історії та уроків розвитку ліцейної освіти в Україні, кілька змістовно-новаторських книжок і десятки оригінальних статей. Співпраця з вітчизняними та зарубіжними закладами в Україні, Європі, Америці як педагога-новатора, котрий здійснює розвиток ліцею на засадах українознавства як навчальної дисципліни і методології, «політики і філософії держави».

Не менш вагомо, що в ліцеї сформувалася вже своя плеяда педагогів-науковців (кандидатів наук) з різних галузей освітянської нау

Змістndiu.org.ua/images/book/14.pdf · 2013-10-20 · Вальдорфська...

Documents

Transcript of Змістndiu.org.ua/images/book/14.pdf · 2013-10-20 · Вальдорфська...